Травнева тиша на площі… Вона приходить сюди не вперше.
Біля стели «Воїни світла» все давно знайоме. Хіба що… нові — імена та обличчя.
Промінь сонця крадькома пробивається крізь гілки, щоб втішити, але жінка не бачить його — її погляд зосереджений на полотнищі. На строгі, але дуже світлі й добрі обличчя. Вона уважно вдивляється, шукає рідні очі свого сина.
Вже не питає: «За що?», бо знає: війна не має логіки.
Мати не плаче — лише сльоза. У ній — сіль і біль усієї землі.
Вона падає повільно, йде зі зламаного серця, сповненого любові —любові, що не зникає навіть тоді, коли зникає голос, дотик, тепло…життя.
У ці травневі дні, коли син мав би прийти з квітами, обійняти, посміхнутись — мама приходить до нього. Стоїть мовчки — і молиться. Не просить, не благає. Лише говорить із ним подумки. Вітер несе цю молитву, загортає її в пахощі весни, у шепіт трав, у трепетне гілля каштанів.
Біля стели — матері.
Біля стели — жінки, що втратили всесвіт.
Їхня молитва — не гнів, не докір. Це — світло. Таке ж, як і наші земляки, яких громада згадує під час панахиди сьогодні.
На фото: Жінки, які ніколи не забудуть. Вони тримають небо своїми молитвами, бо їхні Сини вже тримають його своїми крилами.
